Вуличками Кропивницького

Був самий початок 1752 року. За особистим іменним указом російської імператриці Єлизавети Петрівни від 11 січня, аби захищати кордони з півдня, поблизу кордонів з Польщею і Туреччиною, на землях Вольностей Війська Запорозького збудували фортецю Святої Єлисавети. Комплекс споруд фортеці Святої Єлисавети створив інженер-полковник Менцеліус. Форма її основних укріплень – бастіонів – мала вигляд правильного шестикутника. Пізніше контури гексагона фортеці були взяті за в основу герба міста. З урахуванням зовнішніх укріплень (равелінів) периметр фортеці становив близько 6,3 кілометра. Гарнізон фортеці складався з трьох батальйонів і двох команд – артилерійської та інженерної. Там розташовувалися солдатські й офіцерські казарми, будинки коменданта і протопопа, цейхгаузи і порохові погреби, а також інші необхідні для служби та побуту будівлі. Свою головну облогу фортеця витримала у 1769 році, відбивши напад татарсько-турецьких військ під проводом хана Керім-Гірея. Це був останній в історії похід кримської армії на українські землі. Керім-Гірей не наважився штурмувати добре захищену фортецю, а спустошив значну частину навколишніх селищ і захопив велику кількість полонених. Нині в будівлях фортеці розташоване відділення Першої міської лікарні.

На Фортечних валах влаштований і Меморіал на честь жителів міста, загиблих у Другу світову. Поруч із ним – алея "Герої не вмирають", присвячена війні Росії з Україною.

Якщо ж не полінуватися і видертися на залишки валів, то можна себе уявити захисником фортеці. Просто під вами будуть дві гармати, націлені на в'їзд до неї.

Йдемо далі. Втім, варто зупинитися поблизу супермаркету "Копилка", щоб помилуватися на центральну вулицю вдалині.

Трохи нижче у бік центру стоїть Кафедральний собор. Храм заснували у 1757 році на честь Володимирської ікони Божої Матері греки-переселенці. Грецькі купці ще в першій половині XVIII століття організували на березі Інгула, трохи нижче фортеці, невелике поселення і недалеко від ярмаркової площі заклали дерев'яний храм. Церкву освятили 25 вересня 1766 року в пам'ять царя Костянтина.

За переказами, ковані ворота на вхід під дзвіницею, а також з північного та південного боків храму на власні кошти і кошти прихожан виготовив Яків Крамаренко – нащадок церковного старости Грецької церкви, купця третьої гільдії Онуфрія Крамаренка. Ці ворота збереглися до наших часів. Їх вважають справжнім витвором мистецтва. У переплетенні візерунка грати воріт вплетені літери"Я" і "К". Працював над створенням кованого шедевру єлисаветградський майстер, кузня якого розташовувалася неподалік Грецької церкви у Василівському провулку – про це свідчать невеликі овальної форми таблички з написом "Слюсар, майстер І. М. Петренко". Варто озирнутися – і побачимо будівлю обласного суду. В 1845 році між центральною частиною міста і фортецею Святої Єлисавети спорудили будинок палацового типу для прийому імператора, його сім'ї та свити під час візитів до міста. Місце на перехресті вулиць Великої Пермської і Великої Перспективної підходило найкраще: пагорб, головна вулиця... З вікон, як на долоні, видно саме місто. В 1874 році в будинку розмістився окружний суд. З тих пір призначення будівлі не змінилося - сьогодні там продовжують вершити долі людей.

Приміщення зараз ремонтують. Та і сам суд – не те місце, де хотілося б побувати, тому прямуємо в центр міста. Одразу за мостом через Інгул – Художній музей. Історія будівлі досі достеменно невідома. Існує кілька версій щодо функціонального призначення будинку, дати його будівництва, інтер'єру. Одні джерела датують будівлю 1897 роком і позначають його як кам'яний особняк з недослідженими арочними кам'яними підвалами. Інші називають фешенебельним готелем "Пасаж" з магазинами, буфетами, рестораном, у дворі якого функціонував чудовий фонтан, обрамлений невисокими туями та квітами. Також згадується, що замовником будівництва був купець Ізраїль Шполянський.

У збірнику спогадів і матеріалів з історії революційного руху "Червоні віхи" зазначається, що в 1903 році Ізраїль Шполянський заснував "Соціалістичний університет" – гурток місцевих соціал-демократів. Серед його учасників був і Григорій Радомишльський – власник однієї з молочних ферм Єлисаветграда, який "вдарився в політику" і в 19 років утік від царської поліції до Швейцарії, де став другом Леніна і увійшов у історію під псевдонімом Зінов'єв. На його честь свого часу й перейменували Єлисаветград на Зінов'євськ.

Проходимо перехрестя – і праворуч бачимо масивну будівлю мерії, яку легко впізнати за характерним для таких радянських споруд архітектурним стилем. Перед нею – пам'ятник градоначальнику Олександру Пашутіну (1878 – 1905). У 1903 році, з нагоди 25-річчя свого перебування на посаді мера, цей міський голова "скромно"перейменував вулицю Невську на Пашутінську.

Ще квартал – і виходимо на центральну площу міста. Раніше вона носила назву Кірова, на постаменті стояв пам'ятник цьому комуністичному діячу (який жодного разу не бував в місті імені себе). 23 лютого 2014 року пам'ятник знесли. Площа нині носить ім'я Героїв Майдану, на ній розташовані ОДА, облрада та обласна державна телерадіокомпанія.

Ми обіцяли вояж від валів до Ковалівської церкви, однак звернімо ненадовго праворуч. Там теж є на що глянути. Наприклад, на обласний краєзнавчий музей. Сім'ю купця Абрама Барського, на чиї гроші будувався цей будинок, спіткала трагічна доля. Успішний бізнес привернув увагу анархістів. Від усіх багатіїв-євреїв Єлисаветграда тодішні рекетири вимагали по 500 срібних рублів – на той час величезну суму грошей. Але Барський платити відмовився. У 1907 році двома пострілами з "браунінга" його вбили на виході з синагоги. Після смерті купця будинок зайняв один з єлисаветградських банків. У 1929-му в будинок переїхав окружний музей, який за 10 років після утворення Кіровоградської області перейменували в обласний краєзнавчий. У роки Другої світової війни музей спіткала гірка доля: його розграбували. Втрата була відчутною – зникли близько 10 тисяч експонатів. Але вже в 1946-му музей отримав нове життя. Тоді ж відбувся поділ на два відділи: природничий та історії краю. Сьогодні у фонді музею налічується вже понад 80 тисяч експонатів.

Трохи далі – Третя міська лікарня аболікарня Гольденберга була популярним медичним закладом серед заможних єлисаветградців. Тут використовувалися природні і чи не найпрогресивніші на той час процедури: різні лікувальні ванни, комплекс душів, вигрівання, ультрафіолетове опромінення, аеротерапія. Також зростанню популярності здравниці неабияк сприяв набір високоякісної курортологічної апаратури на той час європейського рівня.

Далі прогуляємося пішохідною Дворцовою до Ковалівського парку. Поспішати не варто: у сонячну, але не спекотну погоду повільна прогулянка центром – справжнє задоволення. Не забудемо, до речі, привітатися з двірником. І зупинімось на хвильку.

Перед нами – одна з кращих архітектурних перлин міста. Цей будинок створювався на замовлення дуже заможної людини, єврея Харлаба. Автор проекту – відомий єлисаветградський архітектор Яків Паученко. Однак він не встиг закінчити будівництво. У "Голосі Півдня" за жовтень 1914 року в некролозі Якову Паученку сказано: "Яків Васильович був невтомним працівником. Будучи розбитим паралічем і ледве пересуваючись на лісах, він присвячував цілі дні будівництву. В останній вечір він ще креслив деталь для незакінченого будинку Харлаба". Розпочате в 1910 році будівництво вдалося завершити лише наприкінці 1915-го. Будинок зведено в стилі неокласицизму. Розташування його на розі вулиць візуально розділяє будівлю на дві частини - південно-західну і південно-східну.

Після приходу більшовиків у 1922-му будинок Харлаба націоналізували. За кілька років там розташувався "Зінов'євський сельбанк", який видавав кредити сільськогосподарським об'єднанням. У 1950-му туди переїхало ательє першого класу "Люкс", яке працювало протягом п'яти років. Потім приміщення першого поверху віддали під гастроном №28. Другий поверх займали ощадкаси і банк. Нині там ресторан і нічний клуб. Навпроти, через вулицю Декабристів, розташована бібліотека імені Бойченка. Першим власником будинку, зведеного наприкінці ХІХ століття, був колишній відставний ротмістр Леонід Долинський, хоча існує версія, що замовником був якийсь Шевяков. Спочатку будівля використовувалася таким чином: перший поверх – торгові приміщення, другий – житлові. Таку практику впровадив той самий міський голова Олександр Пашутін. Надаючи міську землю під приватну забудову, він зобов'язував домовласників облаштовувати на першому поверсі торговельні приміщення – так він "убивав" одним пострілом двох зайців: з одного боку, розвивалася торгівля, а з іншого, міській казні не було потреби піклуватися про магазини, оскільки дах і опалення забезпечував власник.

У 1907–1908 роках будинок став власністю братів Йосипа і Василя Марущаків. Другий поверх вони використовували як готель, а перший – як центральний молочний магазин. Існує легенда, що власник магазину придбав його для своєї коханки. Утримуючи ферму, він постачав туди молоко, адже під будівлею були підходящі льохи-холодильники для зберігання молочних продуктів. Однак жодного документального підтвердження цього твердження немає. З 1913 року будинок відомий у Єлисаветграді як "Готель Коваленка". У 1920-х роках у будинку відкрили першу загальнодоступну міську бібліотеку. Трохи пізніше вона стала обласною універсальною науковою бібліотекою імені Крупської, а з 1984-го в цьому приміщенні розташувалася обласна бібліотека для юнацтва імені Бойченка. У 1897 році в Єлисаветграді з'явився перший електричний трамвай. На жаль, під час Другої світової трамвайні колії зруйнували, а після неї вже не відновилювали.

Першу дерев'яну однопрестольну церкву на Ковалівці побудували в 1787 році. Кошти на спорудження зібрали парафіяни Соборної та майбутньої Свято-Покровської парафій. 19 жовтня 1790-го настоятель Успенського собору Дмитро Смолодовіч освятив побудований храм. Першим священиком став Федір Кедников. Дерев'яна церква була невеликою. У 1824 році почалося будівництво мурованої трипрестольної церкви – до головного планувалося прибудувати два бічних престоли на честь Вознесіння Христового та апостола Петра. Кошти на будівництво пожертвував єлисаветградський купець третьої гільдії Петро Щедрін. Будівельні роботи вдалося закінчити лише у 1849 році, вже після смерті Щедріна, за рахунок міської казни. Існує версія, що фрагменти решіток церковної огорожі створив архітектор Андрій Достоєвський – молодший брат Федіра Достоєвського.

У 20 - 30 роки ХХ століття, коли знищувалися церкви, храму Покрови пресвятої Богородиці пощастило – він лишився недоторканим. Щоправда, у 1932-му його закрили, проте за 10 років богослужіння відновилися. У 1960-ті церкву закрили знову, на цей раз надовго. І тільки у 1989 році на прохання парафіян її повернули релігійній громаді. На цьому імпровізовану прогулянку можна завершити, хоча цікавинки Кропивницького на цьому не закінчуються: Є ще театр, колишнє кавалерійське училище, а якщо пройти трохи вище Кавалерійською... Втім, краще приїхати до міста і побачити все на власні очі. Розраховувати варто днів на три, бо за один побачити все цікаве у Кропивницькому неможливо.