Батько загиблого розвідника: За 20 хвилин до смерті Женя дізнався, що в нього буде донька

Про спецназівця Євгена Бурка вже писали у вересні минулого року. Його батько Володимир розповідав: "Женя в розвідці служив. Йшла колона. А хлопці-розвідники на двох БТР-ах їхали кілометрів на тридцять попереду всіх. І майже дісталися до місця призначення, коли надійшов наказ відхилитися від маршруту на чотириста метрів, щоб підібрати ще одну групу десантників. У лісосмузі, куди їм наказали під’їхати, була засідка, близько двох сотень бойовиків. Тих, хто на броні сидів, відразу ж посікли перехресним вогнем. Женя впав, йому куля потрапила під бронежилет. Але він навіть не зрозумів, що поранений, почав відстрілюватися. Потім вже пацани помітили, що у нього руки починають відмовляти. Дотягли його до очерету і тягли цим очеретом його та ще одного прапорщика півтори години. Повантажили їх у БТР, у Жені ще п'ять хвилин серце попрацювало... І все...

Прапорщик вижив. Розповідав, що Жені адреналін кололи, хотіли серце запустити. Але не вийшло. А на ньому ж - ні крові, нічого, внутрішня кровотеча була. Хлопці розуміють, що їхній друг вмирає, а чому - зрозуміти не можуть.

Але він помер щасливим. За двадцять хвилин до смерті йому зателефонувала дружина і сказала, що ходила на УЗД і у них буде донька, як він і хотів. Пацани казали, що Жека такий веселий на БТР-і їхав, так радів. Розповідав, яка дівчинка чудова у нього буде, як він її буде любити і носити на руках. Ім'я придумав - Маринка. Маринка-мандаринка..."

У Жені вже була донька, прийомна. Але він - як і будь-який нормальний мужик - вважав її рідною: "Анютка з ним скрізь була. На рибалку з ним їздила. Вона так його чекає! Господи... Щовечора ставить у холодильник тарілку з їжею: це татові, він прийде зі служби і повечеряє. Каже, що тато пізно приходить і рано йде, тому вони ніяк не можуть побачитися..."

Женя до армії працював вантажником. Не пішов вчитися, тому що у його мами підозрювали саркому. Згодом виявилося, що помилково, але на той момент він не знав про це. Тому й пішов заробляти гроші. А одного разу на склад, де він розвантажував товар, приїхало авто з десантниками. Він запитав, як можна до них потрапити. Відслужив строкову службу, потім підписав контракт на три роки, відбув їх і підписав ще один, вже на п'ять років. Загинув на шостому році служби, встиг тільки рік заочно відучитися на психолога.

Іменем Жені зараз названі школа і вулиця у Вільному. Він - кавалер медалі "За відвагу" і ордена "За мужність" третього ступеня посмертно.

- Я й раніше пісні писав, - розповідає Володимир Бурко. - А після загибелі сина почав писати в основному на військову тематику. І вирішив, що обов'язково поїду в зону АТО, щоб відчути на собі бодай трохи те, що відчувають наші хлопці.

Шукав волонтера, з яким можна було домовиться про поїздку. Потім якось виступав у Соколівці, і на концерт прийшов боєць АТО. Ми познайомилися, він підказав, до кого можна звернутися. Дав його номер - Володимира Медведя (колишній голова Кіровоградської РДА. - Авт.) Я подзвонив, запитав, чи можна поїхати в АТО. Він відповів, що дасть автомобіль. Збирай, мовляв, продукти, ще там щось, - авто буде. Я зібрав півтори "Газелі" добра всякого. Половину "Газелі" відправив у третій полк, а інші відвіз на Костянтинівку, завантаживши ще й свою апаратуру. Людей сто п'ятдесят там зібралося, я співав для них.

А коли повернувся, зрозумів, що хочу знову туди поїхати. Так і почалося все. Зібрав номери телефонів голів сільських рад у Кіровоградському та Маловисківському районах (Володимир родом з Маловисківщини. - Авт.) Тепер регулярно домовляюся про концерти, а на самих концертах збираю продукти і гроші.

У АТО виїжджаю зазвичай у п'ятницю вранці. Близько третьої години дня я вже там, передаю зібране, співаю, всі разом їмо солдатську кашу і - додому. Крайній раз із ночівлею був.

- Ви у якийсь конкретний підрозділ їздите?

- Найчастіше - у п'ятдесят сьому бригаду і третій полк. У полку мій Женя служив...

- Люди охоче продукти несуть?

- На концерт не завжди приходить багато людей. Ось, наприклад, у Малій Висці дуже багато людей було. В Оникієвому хороший концерт був. У Ульянівці й Мар'янівці мало було - людей по десять тільки, але по автомобілю продуктів ми звідти все одно завантажили.

А поїздки туди - це вже як наркотик. Буду їздити, поки все не закінчиться. Дуже важко було, коли Женя загинув. Але поїздки туди, допомога військовим дають відчути, що це було все-таки не дарма. До того ж я не знаю навіть, як можу віддячити друзям мого сина, які не кинули його, привезли тіло сюди. Тепер я в боргу перед хлопцями.

- А що найбільше люблять бійці?

- Не знаю, що й відповісти... Пиріжки! Коли їду, замовляю господаркам у селах пиріжки. Близько тисячі штук кожного разу везу. Ви не уявляєте, як там нудьгують за домашньою їжею!

Ліки теж там дуже потрібні. Хлопці часто хворіють, в основному застуджуються, кашляють.

У мене прохання до вас. Річ у тім, що про мене вже не раз писали. Але справа ж не тільки в мені, точніше зовсім не в мені. Я просто хочу подякувати людям, які постійно допомагають, без них нічого не вийшло б. Можна їх просто перерахувати?

- Звичайно.

- Я коли на зустріч із вами йшов, список навіть склав, щоб нікого не забути. Якщо все ж когось пропустив, прошу вибачення... Загалом, дуже сильно допомагають такі люди: сільські голови Інна Завірюха, Олександр Головач та Інна Воєвода; завклубом Мирослава Небога, Інна Ігнатьєва, Олена Хомич, Олександр Красовський та Ігор Туз; волонтер Тетяна Сила; господині - саме вони печуть пиріжки - Людмила Бурко, Тетяна Дяченко, Лариса Бобожко, Люба Шаріпова, Клавдія Самотуга, Катерина Патлаченко і Надія Цибульська; водії Федір Люлька, Андрій і В'ячеслав Патлаченки. Якщо не всіх назвав - вибачте ще раз...