Волонтерка Оксана Червоная: У нас мало уваги до війни і того, що навколо

Волонтери продовжують підтримувати армію і морально, і матеріально. Кіровоградка Оксана Червоная, власниця місцевого книжкового супермаркету, вважає, що це - покликання і святий обов’язок кожного.

- Як почалося ваше волонтерство? І чому?

Мені здається, що жодна нормальна людина не могла лишитися осторонь. Коли на фронті стало спекотно, почали гинути хлопці, ким треба бути, щоб сидіти і чекати чогось?

- Якими були перші кроки?

Були думки, до кого пристати і що робити. Потужних волонтерських організацій не було, а тих, що вже існували, я не дуже добре знала. От знала б, наприклад, на той час "Громадську варту" - пішла б до них і сказала: давайте вам допомагатиму. Однак тоді знала лише "Самооборону". Пішла до її керівника Олега Копила, запропонувала допомогу. Поговорили, домовились про все, за що я йому дуже вдячна.

Потім мені зателефонували з фронту знайомі. І я зрозуміла: щоб ефективніше працювати, робити так, як бачиш сам, треба створювати щось своє. Власне, отак протягом кількох днів і виникла наша громадська ініціатива.

На той час у нас було дуже багато людей. Хтось додавався, хтось менше допомагав, але не було такого, що люди, які були з самого початку, потім зовсім від нас відрікалися. У чотирнадцятому році охочих допомогти, звісно, було більше, ніж зараз. І діти несли - не один раз - свої заощадження, і бабусі, і рідні загиблих та поранених. Речі, гроші, спорядження - все, що треба для фронту. Скільки було зворушливих ситуацій - не перелічити. Людина виходила, а ти ще кілька годин від сліз відійти не міг.

- Були випадки, коли вашу допомогу привласнювало командування чи нею просто торгували?

Жодного. Річ у тім, що ми працюємо напряму, і впевнені в тому, що все, що передаємо, використовується за призначенням. Я в будь-яку хвилину можу уточнити: а де там наша рація чи ще щось. Крім того, треба ще й обирати, кому саме допомагати, бо всім - неможливо. Ми поставили собі за пріоритет третій полк спецпризначення, бо вони на той час виконували чи не найскладніші завдання.

- Як людина, яка займається бізнесом, ви, напевно, якісь цифри все одно підбивали. На яку суму допомогли фронту за цей час?

Близько мільйона гривень - і грошима, і не грошима.

- З владою співпрацюєте?

Я не ходжу до них. Коли все починалося, мріялося, що швидко і закінчиться. Все було на такому людському ентузіазмі, що не хотілося просити щось у влади. А зараз, коли бачиш… Розумієте, все робиться за вказівками "згори". Наказ віддали щось зробити - зроблять. Наказали створити координаційний центр - створили. Як він діятиме, що робитиме - то вже інше питання. Мітинг треба провести - ну так чиновники ж є, їх можна "попросити" постояти.

До речі, ще мене з перших днів буквально дуже вражало те , що ніяк не вдавалося добитися, щоб із загиблими прощалися на площі. Все якось манівцями...

Мені взагалі здається, що на цей момент на Кіровоградщині вже мав би бути створений якийсь ресурс, із якого люди взнавали би інформацію про війну. Не з різних Інтернет-видань чи "Фейсбуку", а з єдиного джерела, щоб не шукати в Мережі. Але ж його немає.

- Прохолодне ставлення влади - це ясно. А прості люди як?

А в цьому напрямку багато чого наша держава також зробила. Дуже мало уваги приділяється тому, що саме відбувається на війні й довкола неї. Напругу замовчують і всіляко затирають. Мінські угоди, підставимо іншу щоку - бийте... Але на фронті зовсім інші настрої. Хлопці не розуміють, за що загинули їхні друзі, за що отримали поранення, навіщо було боротися за кожен метр землі, якщо зараз запросто від цих метрів можуть відступатися.

Я ніколи не кричу"Зрада!", таких і без мене вистачає. Але державної політики щодо війни немає. Та що там говорити, за два роки так і не визнали, що у нас - війна.

Ще за два роки так і не знайшли нормального механізму співпраці з військовими. Наобіцяли багато, але ж виконується з цього... Та варто лише про виділення землі згадати - ну це ж позорище просто. Немає у вас землі - ухваліть інший закон, щоб можна було якось це замінити, грошима, скажімо. Але не давайте порожніх обіцянок!

- Щодо землі часто до вас військові звертаються?

Часто, але я за це не беруся, бо мало чого розумію. Цим повинні займатися люди, які добре розбираються в питанні, адже тут стільки підводних каменів, що й уявити важко.

У нас був дуже гарний шанс створити потужну волонтерську організацію, де за кожен напрямок відповідали би фахівці в ньому. Але ж нас туди не пустили, голова облдержадміністрації поставив на чолі Центру допомоги учасникам АТО свою креатуру, Вадима Нікітіна. З ним ми не працюємо.

- Чому?

У нас була інша кандидатура. Її не підтримали.

- Бувають моменти, коли руки опускаються?

Я собі цього не дозволяю. Коли закінчиться війна, проблеми хлопців, які з неї повернуться, нікуди не подінуться. Нам з цим жити, допоки будемо живі.

- І звідки сили беруться?

Та беруться звідкілясь...

- Хотіли б якийсь офіційний статус від держави?

Ні. Я не уявляю себе якимсь держслужбовцем, я - вільна людина. Мені хочеться працювати не з восьмої ранку до п’ятої вечора, а як хочеться мені - без вихідних, повністю віддаючись справі.

Як можна допомогти

Карта "Приватбанку" 4731 2171 0570 9438, Червоная Оксана Володимирівна.

Книжковий супермаркет "Буки": Кіровоград, вул. Велика Перспективна, 35/54 ("Дім взуття"), другий поверх, з 09:00 до 20:00 щодня.

Тел.: (0522) 27-20-19; (095) 37-22-570.

До речі, зараз українські військові, яким допомагає "Армія SOS Кіровоград", дуже потребують запасних частин до автомобілів. Деталі - за вказаними вище координатами.

Всі фото - "Фейсбук"