Спогади полковника міліції у відставці: Як на Кіровоградщині горе-грабіжників упіймали

Якось в обід спекотного серпневого дня 1978 року до поштового відділення села Піщаний Брід Добровеличківського району увірвалися троє невідомих у масках. Погрожуючи співробітницям обрізом та фінками, один із них скомандував: "Усім встати, руки вгору, не рухатись! Якщо щось не так, буду стріляти – зрозуміло?" Жінки заціпеніли...

Котрийсь із бандитів підскочив до сейфу, потім - до столів і набив рюкзак гршима. Поцупили злодії понад двадцять п’ять тисяч, що на той час було великою сумою.

- Так стояти ще десять хвилин! - вигукнув один із нападників. Вони вибігли з пошти, сіли в мотоцикл із коляскою і зникли.

На місце пригоди першою прибула слідчо-оперативна група місцевого райвідділу міліції, яку очолив слідчий Поздняков. Перелякані жінки, крім того, що нападників було троє, нічого правоохоронцям достеменно не пояснили.

Сищики Микола Скліфус та Володимир Зубаренко відразу визначилися щодо злочинців:

- Це справа рук немісцевих. Можливо із Первомайська, або з Лисої Гори Миколаївської області.

Тим часом на допомогу приїхала група співробітників карного розшуку УМВС області - інспектори Анатолій Запорожченко, Яків Умріхін та експерт-криміналіст Ігор Куксинський.

Як показує практика, без дільничного інспектора, що добре знає свою територію, та тих, хто там мешкає, розкриття злочинів просувається дуже повільно, а часом і невдало. Тож старший дільничний Нерода, терміново зустрівшись зі своїми негласними інформаторами, дізнався, що напад вчинила банда, яка мешкала в райцентрі сусідньої Миколаївщини - Лиса Гора.

Сищики на чолі з Яковом Умріхіним миттєво виїхали туди. Микола Скліфус, який постійно бував у згаданому населеному пункті, мав там коли не агентуру, то принаймні "своїх" людей, котрі допомагали йому в розшуковій діяльності. І цього разу їхня інформація була дуже корисною. Вона сприяла встановленню ймовірного місцезнаходження підозрюваних.

Діяли без відома місцевих правоохоронців. На перевірку інформації знадобилися дві доби, щоб упевнитись в адресах. У результаті встановили, що зловмисники ще двічі змінювали "хату".

Міліціянти оточили будинок, попередньо отримавши оперативну інформацію про самотню хазяйку помешкання, але та чомусь не відкрила дверей. Довелося просити допомоги у сусідки.

Почувши знайомий голос, хазяйка відчинила. Помешкання складалося з двох невеликих кімнаток та сіней. Крім старенької, там нікого не було. Це, звичайно, зіпсувало настрій розшуковців.

Обшукувати не було особливого сенсу, тому що, крім двох ліжок, шафи з посудом та одягом, у хаті більше нічого... Ретельно обстежили пічку та підлогу, чи немає, бува, під ними потайного місця. Обшукали горище, погріб, хлів, але марно. Ще раз зайшли в хату, ввімкнули світло, потинялись туди-сюди...

- Ну що я вам казала? - бабця до слідчих. - Нікого в мене не було і немає. Розповім племіннику, і він напише скаргу в прокуратуру.

- Та ми ж вибачилися, бабусю, - виправдовувався Умріхін.

- Зганьбили мене перед людьми, безсовісні!

З неприємним осадом покинули сищики хату, не знаючи ще, що вже за мить туди повернуться знов.

Щойно вийшли, Скліфус озирнувся назад і завмер як укопаний.

- Якове Михайловичу, я не розумію... - не встиг він висловити своє здивування, як Умріхін теж застиг від подиву.

У хаті світилося у… трьох вікнах, у третьомиу, правда, світло ледь пробивалося. Вони ж, коли обстежували приміщення, виявили лише два. Що це? Містифікація?

Сищики метнулися назад. Дійсно, в кожній із кімнат - одне-єдине вікно! А ще одне затуляла велика платяна шафа. Коли відсунули її, то побачили двох підозрюваних, які, скоцюрбившись, примостилися за нею...

За неписаною традицією всіх учасників розкриття особливо тяжкого злочину, що стояв на контролі в МВС України, чекала "поляна", накрита головою колгоспу.