Життєві історії. Коли не всі родичі - рідні

Хтось, не пам'ятаю хто вже, привів до мене бабусю. А вона до цього близько півроку поневірялася різними конторами, юристами і ріелторами. Виявляється, вона продала свою квартиру, бо то собаки їй голосно гавкали, то котами смерділо, то сусіди сварилися. Хоча непогане місце у неї було - на Шевченка. Захотіла переїхати.

Ну, буває. Он у мого друга є автомобіль, а його дружина пиляє постійно: "Хочу такий же, але з білим салоном".

Знаходять їй ріелтори квартиру на "П'ять-п'ять". Показують, їй подобається: стан - більш-менш нормальний, та й ціна цілком влаштовує. Підписує вона договір, перебирається туди. Продавець у всьому допомагає, водить її в ЖЕК, інші установи. І якось заходить до неї в гості сусідка і бачить випадково документи про купівлю-продаж. Починає читати і жахається: "Це попередній договір!"

"У сенсі?" дивується бабуся.

"Ну ось же написано: попередній. Основний ви повинні укласти пізніше".

Бабуся розуміє, що її просто "розвели". Попередній договір дає право користуватися житлом, але не розпоряджатися. А віддала всю суму.

Починає шукати продавця - той спочатку обіцяє щось, потім слухавку не бере. Ріелтори, з якими оформляла угоду, руками розводять. Вони грошей хапнули за свою роботу, і все. Бабуся і в міліцію заяву подавала, і в прокуратуру, і в облдержадміністрацію на прийом ходила. Марно.

Вона, між іншим, - учасник партизанського руху на Кіровоградщині, сама родом із Краснодона Луганської області. На День перемоги її всюди возять і квіти дарують, на День партизанської слави грошей дають. А вирішити реальну проблему ніхто не береться.

Сходили ми з бабусею до прокурора області. Вдалося порушити кримінальну справу стосовно продавця, прокуратура взяла на контроль. Коли я почав вивчати документи, то з'ясував, що на цій квартирі - чотири заборони на продаж. Він просто не мав права її продавати, адже був винен усім, кому тільки можна, судові виконавці й кредитори зграями за ним ходили.

Ховався, його знайшли. Йому довелося піти нам назустріч: заявив у суді, що не заперечує проти позову про визнання права власності за бабусею як за особою, яка виконала всі умови попереднього договору, а власник ухиляється від укладення основного.

Але фінал історії все-таки - не хороший. Бабуся перехрестилася, трохи заспокоїлася і... вирішила продати цю квартиру. Приходила до мене радитися, куди поїхати - в Бровари, де родичі жили, чи в рідний Краснодон на Луганщину. Це був січень чотирнадцятого, я порадив, звичайно, у Бровари. Вона зробила з точністю до навпаки.

Приїхала за нею рідня з Луганщини. Не сподобалися вони мені з першого погляду. Вигляд такий, не дуже, перегар, манера поведінки. Я натякнув бабусі обережно: мовляв, не варто. Але вони пообіцяли їй купити там квартиру, так м'яко стелили...

Забрала вона свого кота і поїхала. Відразу ж усе спалахнуло, почалася війна. Вона кілька разів виходила на зв'язок, скаржилася, що поселили в якомусь приватному будинку, де болота у дворі по вуха, зручності на вулиці.

Недовго вона там прожила. На початку травня - інсульт, а дев'ятого травня дві тисячі чотирнадцятого року її не стало.

Не знаю навіть... Це така бойова бабуся була. Ми з нею ідеологічно не сходилися, вона підтримувала Януковича. Але в той же час зблизилися... Шкода...