"Ну ти дайош, ну ти дайош”: Як мандрівник на візку підкорив автостопом Україну та Білорусь

Depo.Кропивницький дізнався, як розкриваються люди і міста під час автостопу за маршрутом "Україна-Білорусь" та як при цьому стати "приборкувачем ліні".

Доступно.UA у Кропивницькому

Дмитро разом зі своєю командою досліджує міста України на доступний простір. Проект втілюють за підтримки Посольства Великобританії. Команда Доступно.UA перевірила близько 30 локацій на безбар’єрність для маломобільних груп людей. І їх приємно здивувала кількість і якість понижень на вулицях Кропивницького, а також низькопідлоговий транспорт. Дмитро також додав, що враження про обласний центр у плані доступності змінилися лише у кращий бік.

"Кропивницький – третє місто по проекту, були ще Рівне і і Луцьк. То Кропивницький реально сподобався — це, як закритий скарб у центрі України. Тут купа роботи, але з трійки це найкраще", – розповів він. А от бордюри і сходи-платформи на центральній площі координатору ініціативи не сподобались, бо це "не вкладається в голові".

Дмитро Щебетюк проводив перевірку у київському метро в проекті "Телебачення Торонто", звідки його і знає Інтернет-аудиторія.

"Кожен має розуміти що ця доступність, простори, ліфти потрібні не тільки людям, які пересуваються на візках. У своїй діяльності ми не акцентуємо увагу лише на людях на візках, бо у відносній кількості їх не так багато", – каже Дмитро.

В його команді пояснюють, що маломобільні групи – це і батьки з дитячими візочками, і травмовані люди, тому і намагаються зробити міста зручнішими та без скандалів пояснюють власникам закладів чи будівель, над чим треба попрацювати. Потім роздають наліпку "Доступно.UA. Рекомендує", – вона означає, що будівля є зручною і комфортною.

А такі зустрічі Дмитро Щебетюк проводить, щоб на власному прикладі мотивувати людей до активного життя – і не важливо при цьому, як вони пересуваються.

Дмитро втілив свою ідею про автостоп Україною два роки тому, а Білорусь до маршруту додалася вже під час самої подорожі. Кожну історію про автостоп Україною-Білоруссю можна розповідати півтори-дві години, тому він намагався максимально їх скоротити.

"Як не візьмуть сьогодні, то завтра знову піду"

Того літа Дмитро надумав їхати з подругою автостопом до Кам’янця-Подільського, звідки він родом. Але так вийшло, що довелось їхати самому.

"Тут думка якось вистрілила, що треба їхати до Кам’янця, бо я обожнюю пригоди", – каже він. Щоправда, на вокзал було ліньки їхати, тому вирішив поїхати автостопом. Але сумніви, звісно, були. "Думав, якщо не візьмуть в авто, простою шість годин, і наступного дня знов піду", – каже він про те, що так легко здаватись – це не про нього.

Мамі Дмитро сказав, що приїде на "Інтерсіті", аби не переживала. Але сам вже спланував свою подорож трохи інакше.  Щоб потрапити до Кам’янця-Подільського автостопом, треба було спочатку з Києва дістатися до Житомира, а потім їхати в бік Хмельницького. Перед виїздом Дмитро навіть не міг нормально заснути. Як вийшов на маршрут, не встиг навіть на телефон глянути, як зупинилась перша автівка. Тому легко дістався до Житомира, погуляв місцевим парком. У подорожах, особливо, якщо їдеш наодинці, зовсім не складно заводити знайомства.

"Сам я глибоко сором’язливий, хоч на перший погляд це і не помітно, тому роблю все для того, щоб люди самі зі мною познайомились, – каже він. – Тому у своїх мандрівках навчився розрізняти твоя людина чи ні. Когось бачиш вперше і можна обговорити безліч тем, а десь ця легкість зникає.

Але судячи з розповіді, "важкі" люди просто не беруть тих, хто їздить автостопом.

"Показують "круто" і – не зупиняються"

Дорогою з Житомира Дмитра забрав допитливий водій на "Газелі" з високим входом. Чоловік ледь-ледь підтримав свого пасажира і він вже опинився в салоні, хоч раніше не знав, що так може.

"Знаєш, чого я зупинився? Дві причини: дивлюсь – ти на візку, а в мене є місце, бо тебе, мабуть, ніхто не візьме. А друга – ніколи не бачив, щоб людина на візку автостопом їхала", – не без посмішки згадав Дмитро слова свого попутника.

Коли їдеш автостопом, то треба бути готовим, що довгий час не зупиниться жодна машина. Але таке повторюється нечасто і швидко забувається. "Мить тому ти був змучений, зневірений у всьому і тут тебе такі чудові люди везуть, і в хорошому авто", – розповідає Дмитро. У такому авто під історії про КВК з Сергієм Притулою Дмитро дістався до Хмельницького, де раніше знав лише ринок та вокзал. Щоправда, цього разу вирішив розпитати місцевих дівчат, що у місті цікаво, а ті чомусь "підвисли" і не змогли розповісти про місцеві пам’ятки. До Кам’янця лишалося 110 км.

У подорожі Дмитра часто вмовляли пересісти на автобус. Дві жінки на "Жигулях" переконували, щоб їхав на автостанцію, бо ніхто не зупиниться, але він цього робити не збирався. "І от вони від’їхали п’ять метрів і чекають, поки я перейду дорогу, а я стою і чекаю, поки вони поїдуть: і я піду далі вперед. Пройшов далі вгору, всі "бібікають", показують "клас", "молодець", "круто" – і ніхто не зупиняється", – сміється він.

Дмитро довго пробув на трасі з Хмельницького. Ще й маму довелось заспокоювати увечері – за "легендою" він подорожує не сам, а на фото завжди сам, що мотивувати інших їхати автостопом. Але сили на "легенди" якраз вичерпались, тому сказав все, як є. І от, пройшовши сім чи вісім кілометрів, лишався один кілометр до кільця, в якому сходились дороги до Хмельницького з Тернополя, Вінниці, Києва та Кам’янець-Подільського. І тут з боку Києва проїхав позашляховик, об’їхав це коло, розвернувся проти руху, порушуючи правила. "Ну, різні люди на позашляховиках", проскочила думка. І стає цей позашляховик на повороті, звідти виглядає "бандитська рожа" і виходить з авто" – Розповідає Шебетюк.

Як виявилось, жодного "бандитського" наміру водій не мав. Навпаки. То був молодий дід і вони з родиною їхали з Києва за Кам’янець. Поряд сиділа жінка, позаду донька з двома дітьми і племінниця. "А багажник вже забитий повністю. Відчуття, що чотири години витратив – зате трохи незручно, що їдеш в комфорті, а позаду тісняться п’ятеро людей", – згадав Дмитро.

Недоступний простір пригнічує

Ця родина і довезла Дмитра до самого Кам’янця – просто додому, до сестри бабусі. Вона живе на другому поверсі і, коли є поручні, то можна підніматись самому. Але до першого поверху є дві сходинки без поручнів і потім ще п’ять сходинок без поручнів. "І для мене це – все, бо треба стороння допомога. На той момент не було такого відчуття, що я чогось не можу. Мені 27 років і треба до когось звертатись і повертатись до десятої вечора додому, бо сусіди вже лягають спати. Це якраз було відкриття цієї залежності, коли недоступний простір і ти через нього страждаєш. На майбутнє я б вирішив це питання, але в цілому це пригнічує", – констатує Щебетюк.

За п’ять днів у Кам'янці-Подільському, окрім обстеження фортець та історичних пам’яток, можна отримати багато енергії на природі. "Я прокидався ще вдосвіта, йшов гуляти, набирався стільки енергії після київського бетону. Кам’янець хоч місцями закинутий, але дуже багато зелені. Хто не був там, багато втратив", – каже Дмитро.

Коли до міста таки приїхала його подруга Христя, за день вони проходили кілометрів 30. Ще й встигли покататися на "чортовому колесі" – щоправда, не без пригод. Це колесо перед каньйоном, і ввечері можна спостерігати дуже гарний краєвид. Після буревію постійно вимикалася електрика, але друзів це не спинило. Вони вирішили, доки є світло, таки покататись. І тут Дмитро каже "от якби зникло світло і ми могли довше помилуватись краєвидом на горі". Після зайвого кола світло таки зникло. "Коли озвучуєш свої бажання, вони таким нереальним чином збуваються", – говорить він.

Потім вони з Христею поїхали до Чернівців. Наробили фото на мосту Стрімка Лань. Там же і стопили, але ніхто не зупиняв. "Вдвох – це різні за форматом подорожі. Це трохи легше, бо можна відволіктись і поговорити", – пояснює він. Дорогою побували Хотинській фортеці, а підвіз туди родич, якого за кермом Дмитро не одразу впізнав. Ще дорогою познайомились з чемпіоном світу з дзюдо Іллею, з ним же знайшлося багато спільних тем. Так буває в дорозі, що "говориш і віддаєш, а потім відчуваєш себе вижатим лимоном. А тут навпаки – збагачуєшся". Цей водій і завіз Дмитра з Христею в Чернівці.

Два міста з власного антирейтингу автостопу

Після двох днів у Чернівцях на маршруті був Тернопіль, куди Дмитро поїхав вже сам. Але дорога видалась дуже важкою: по 10-15 км підвозили і по 1,5 години він ловив машини. Ніхто не забирав – мовляв, немає місця. Він вже хотів руками показувати, що коляска складається. "Місцями це нагадувало голівудський фільм – палюче сонце високо, а на безлюдній трасі парує асфальт. Хвилин на п'ять вистачало радості, що ти наче у кіно", – говорить Дмитро.

Він називає Хмельницький і Чернівці найгіршими містами для "стопу". Але були і світлі плями: якось водій на BMW X5 підвіз до Заліщиків, ще пригостив морозивом і колою. У напрямку до Тернополя запам'яталися двоє хлопців, які не вірили, що людина подорожує автостопом для власного задоволення, а не через безгрошів'я. Вирішили трохи допомогти грошима, а Дмитро вже не хотів сперечатись. Вже подумав, що це за рамки принципів автостопу не виходить — бо треба ж їздити безкоштовно і, якщо вже буде автобус, то поїде таки на ньому за ці гроші. Але тут зупинилися двоє інших попутників на "Шкода Фабія" – бачили хлопця три години тому, доки він стопив ще в Чернівцях, повертались і вирішили взяти. Так, хоч і запізненням дістався до Тернополя, і там же знайшлась знайома, яка прихистила.

У Тернополі можна погуляти біля озера, що Дмитро і зробив. А далі була Волинь, Шацькі озера. Наперед скажемо, що там він наробив купу фото, бо мамі казав, що залишається на озерах на тиждень і приїде поїздом до Чернігова. Тому до кінця своєї поїздки відправляв фото з різних кутків тієї місцини.

Як зароджується "змагальний" ефект

Завдяки подрузі у Луцьку було у кого зупинитися. Пости про подорож публікувались на "Доступно" і товариш з Білорусі заявив, що переб'є ідею Дмитра і поїде стопом Білоруссю. І після цих слів зародився "змагальний ефект" поїхати першим автостопом Білоруссю.

До Луцька підвозила подружня пара. А тут Дмитро загадав вголос, що "було б добре, якби хто їхав з Тернополя подивитись Дубенський замок, а потім їм би треба було б до Луцька". І хлопцю та дівчині теж стало цікаво побачити разом з Дмитром, що то за замок у Дубні. "Але це, знову-таки, про озвучення своїх бажань і здійснення мрій", – підкреслює він.

У Луцьку Щебетюк був дві ночі, але думка про Білорусь після виїзду з Чернівців підсилилась. Врешті таки надумав направитись у сусідню країну. "На виїзді з Луцька було таке потужне відчуття, що точно машина зупиниться. І той "Фольц" не зупиняється, що я думав. Він мав! Як так?", – шокувався тим, що підвело власне передчуття. Але потім виявилось, що інтуїція таки виконує свою функцію: водій таки повернувся за Дмитром і завіз на Шацькі озера до санаторію "Лісова пісня", де можна було б заночувати.

Місце для ночівлі знайшлося, щоправда, вперше в житті довелося стукати у двері до незнайомої людини, щоб дала притулок. У того чоловіка була розкладачака в кімнаті, а в Дмитра — спіч про автостоп, але докладні пояснення не знадобились. З собою було лише близько тисячі гривень, але в їдальні санаторію нагодували подвійними порціями вечері та сніданку. "Ви з дороги, вам тяжко. З вас ніскільки", – сказали працівниці на кухні. Бонусом до вражень була поїздка на озеро Світязь з прекрасною природою.

А в "плані" подорожі вже була сусідня з цим з регіоном Білорусь. Ближче до кордону підвіз чоловік на "Мерседес Спринтер", але між українськими та білоруським КПП було чотири км відстані. Опівдні стало спектно і голодно. У наплічнику знайшлись рятівні льодяники. Ці солодощі не дали знепритомніти.

Рай у телевізорі та "проґавлений" безвіз

Вже на білоруському пункті пропуску прикордонник з позитивом сприйняв історію, що Дмитро автостопом їхав Україною, тому той вирішив сказати, що так само і в Білорусь поїде. Прикордонник навіть покликав старшого за званням. Той здивувався, дивлячись на візок: "Як це – автостопом?" Потім разів десять переживав свій "шок" вголос, киваючи головою і переглядаючи паспорт: "Інтересно-інтересно". З того пункту Дмитра проводжали всією митницею.

Він від'їхав вже до шлагбаума, і тоді прикордонники вирішили допомогти дістатись до Бреста: зупиняли кожну машину і запитували, чи не їде водій в той бік. Вже у Бресті він без білоруської сім-картки опинився на місці людини, яка серед вулиці "стріляє" подзвонити. Одна дівчина дала телефон, і Дмитро подзвонив місцевій подрузі. Хотів погуляти центром, подивитись брестську фортецю і вранці виїздити до Мінська. Але туди довелось їхати на день пізніше, бо Дмитро почував себе дуже виснажено, отримав тепловий удар і мав високу температуру.

У Бресті, за словами мандрівника, класна інфраструктура – низькопідлоговий транспорт, якісні пониження. Був дуже цим здивований, бо думав, що Білорусь – "совок", і там ще гірше, ніж в Україні. А там виявилось у цьому плані набагато краще. Єдине, що з закладами, з будівлями така сама історія.

Ще у Білорусі звик, що всі дуже швидко зупиняються. Доки їхав з водієм на Кобринь, той поділився про ситуацію в країні: "От по ТБ розказують новини "загнивающий запад і штати". А от Білорусь – все просто чудово, бо виробництво збільшилось, врожаї ростуть і так далі. Дивлюсь телек і думаю – хочу жити в цій країні".

Дмитро констатує, що білоруси – дуже щирі й добрі, але їхня свобода страх, як пригнічена. Навіть у цього чоловіка колись "віджали" бізнес і скаржитись не було куди.

Про сам Мінськ Дмитро розповів лише те, що там з погодою не пощастило. А потім мав їхати до Ліда, до товариша. До повернення лишалось два дні. Як подивився на карту, стало так прикро, що лише 90 км до Вільнюса, але не було біометричного паспорта, щоб туди поїхати, "забити" би на ті зустрічі і покататися пару тижнів Європою. Як повернувся в Україну, то одразу зробив біометричний паспорт.

Вже дорогою з Мінська промайнула думка, що Білорусь – це "навіть неприкольно, бо всі тобі спиняються". І тут, перед Бобруйськом, світ почув це невдоволення – стояти довелося декілька годин, і жодна автівка не зупинилась. Їсти знов не було чого: долари не міняв, але й білоруські рублі витратити не міг – не було де. Дмитро "переключився" у навушники – почув нові звуки у старій пісні, "завис". А тим часом, водій вже перестав сигналити, вийшов з машини і стукав по плечу.

"Мороз" на кордоні

Так Щебетюк під'їхав до виїзду з Бресту, потім – до Гомеля. Вранці треба бути в Чернігові, але після вечірі з маркету 12 білоруських рублів на таксі по місту ніяк не вистачало. Зазвичай у місті не прийнято їхати автостопом, але тут довелося. Потім Дмитра підвезли до траси Е-95, яка веде прямо до України. І хоч жодна фура не зупинялась, але радувало, що "свої близько, бо багато українських номерів".

Час йшов, було вже близько опівночі, і тут на старенькому "Мерсі" зупинився хлопець і підвіз до перехрестя, з якого дорога чітко веде тільки до України. "А ти автостопом типу їдеш на колясці? Ну ти дайоош, ну ти дайоош", - безперервно повторював всі 20 хвилин поїздки. А Дмитро їхав і думав про те, як легко людину зробити такою радісною і щасливою. Потім збирався ночувати на лавці, але спинився водій. Виникла проблема із пропихуванням візка у вузькі двері, але все обійшлося, візок вцілів після поїздки.

За словами Дмитра, на білоруському пункті пропуску прикордонники дуже чемні — вас проводять, зустрінуть, розкажуть, побажавши щасливої дороги. Не кажучи вже про необхідні пандуси та вказівники для водіїв та пішоходів. А от на українській території нічого не було зрозуміло. Начебто в той бік, а начебто — й ні. То один прикордонник "відморозився", то інший. Ще й повсюди бордюри, які важко долати на візку. Одним словом, внутрішнє відчуття зустрічі в Україні в Білорусі зовсім інше. Але все це не затьмарювало те, що повернувся нарешті до України. З Чернігова приїхали та забрали. Так завершився його автостоп маршрутом "Україна-Білорусь".

Про трансформації у дорозі

Дмитро Щебетюк також розповів про те, звідки бере сили на такі поїздки. Каже, добре вивчив свою лінь, треба якось підстьогувати, щоб не сидіти на місці, перемогти самого себе. Вигадувати таке собі внутршнє "слабо-не слабо" і воно діє. Надихає його море і спілкування, а ще посмішки оточуючих, бо вміє дарувати тепло сам.

Щодо мандрівних траснформацій, каже, що кардинально у ньому нічого не змінилося. Окрім того, що у подорожах напрацьовується вміння відкривати для себе незнайомих людей. Подорожі – це можливість нагадати собі, що світ супердобрий і суперський. Автостопи це підтверджують – якщо ти розчарувався в житті, поїдь стопом і зрозумієш, що все інакше. 

Фото: "Інстраграм" Дмитра Щебетюка