"Ця книга з дна морського": Яким був кропивницький колекціонер-легенда Ільїн і навіщо він шукав чобітки і папки

У часи, коли не було Інтернету і соцмереж, де зараз репостять ці старовинні фото, оригінали доводилося шукати особисто і нерідко ці пошуки зводили Юрія Тютюшкіна з цікавими людьми. Як розповів колекціонер в розмові з Depo.Кропивницький, одним з таких був Олександр Ільїн. 

Після його смерті у 1993 році у тодішньому Кіровограді світу відкрився величезний склад зі старожитностями, що був просто у нього в будинку. Частина раритетів зникла, та, певно, перебуває в приватних колекціях, частина зберігається у бібліотеках та музеях. У публікаціях журналісти називали Ільїна то підпільним мільйонером, то відлюдькуватим. А от для Юрія Тютюшкіна двері будинку на Урожайній були відкриті. Але разом з тим він називає Ільїна людиною-загадкою.

Всі і досі не можуть збагнути, як простому робітнику вдалося зібрати таку величезну колекцію артефактів. Наприклад, в науковій бібліотеці імені Чижевського зберігаються унікальні стародруки, рукописні книги, у тому числі старообрядницькі. Зокрема "Новий Заповіт" – рукопис 1702 року, рукописний "Октоїх" 1907 року, збірка висловлювань про християнську віру "Квітник духовний", видана у друкарні Почаївської Лаври 1807 року. Деякі книги відреставровані самим Олександром Ільїним. У 2012 році вийшов телесеріал "Синдром дракона", за основу якого взяли таємниці колекції та її хранителя. Втім, автори підкреслюють, що фільм є саме художнім.

Цього року, 4 квітня, виповнюється 100 років з дня народження Олександра Ільїна. Юрій Тютюшкін розповів про знайомство з ним та колекціонування у своєму житті.

– Пам'ятаєте, коли почалося для вас колекціонування?

Почав я з сірникових коробків та етикеток. Це було ще в першому класі школи. А ще зайнявся марками. Через марки мені навіть у 1959 році пощастило побачити Поля Робсона (афроамериканський співак, який приїздив на виступи до Радянського Союзу, — ред.). Я з родини залізничників — батько й дід були машиністами паровозів, і з мамою була можливість їздити потягами безкоштовно і дивитися на красу найбільших міст. І от ідемо ми по Москві, просто гуляємо, коли насувається натовп з криками "дайте автограф". Чорношкірий чоловік, і за ним цей натовп біжить. Якраз біля його машини всі зупинилися. А я ж малий, проліз до нього і говорю: "А у вас є поштові марки?". Він так на мене глянув здивовано, та відповідає, що є. Він же російською говорив і співав. Каже: "Пішли". Заводить мене в машину — оце як зараз пам'ятаю. Сіли ми – і він дає мені марку, ту марку я знайшов (Юрій Тютюшкін показує ту саму марку з квіткою фіалки, — ред.).

З Володимром Боськом (відомий краєзнавець — ред.) ми консультувалися — чи я не помилюся, що то саме Поль Робсон. Але справа в тому, що в 1959 році була спартакіада і він туди приїздив і співав. І що підтверджує – там стоїть штемпель "1959 рік".

Зводила доля з такими великими людьми — для мене вони великі. Це колекціонери світового значення — Забочін Михайло Степанович, Дроздовський з Одеси. Це величини. Скільки книг написали, листівок зберегли. Кімнати заставлені цими листівками, вони знали кожну: де, як і що. Пам'ятаю, коли до Дроздовського приїжджаю в гості: "Часу немає, покажіть що-небудь". Він каже: "Ти тут нічого не бачив" – такі листівки, що я їх дійсно ніколи не бачив. Ось з такими відомими людьми зводило колекціонування.

– А з Олександром Ільїним як ви познайомились? Яким він був тоді, чим займався?

Якщо взяти того ж Ільїна. Це було у 1970-1980-х роках. Збиралися колекціонери у парку Леніна (Ковалівський парк, – ред.). Приходжу я туди – а тоді вже зайнявся видами міста – до нього підійшов, почали з ним говорити. І ми з ним посварилися, вірніше, не посварилися, а посперечалися. Тобто я своє доводжу, а він — своє. Потім він так різко, не те, щоб спокійно, каже: "Приходь до мене на Урожайну, 28". Я ж запитав, де це. "Знайдеш. Отам зупинка "Масложиркомбінат", прямо підеш і знайдеш. Приходь", – сказав мало не наказовим таким тоном. Ну, прийшов я до нього, і почали товаришувати.

Я просто думаю, чого він до мене так гарно ставився? Я один з небагатьох, хто був у його квартирі, у всій квартирі. Приходив до нього, і ми сиділи з ним на кухні – звісно, безлад трохи був, як без господині. У нього деякі взагалі сиділи під грушею, а я сидів на кухні. Бачив, як він там "хімічить", щось з книгами робить, в воду їх опускає, виймає. Показує –  наче вчора надрукований той аркуш.

Ходили ми з ним по базарах, він шкіру шукав – чобітки, папки. Раніше папки і чобітки були більше у продажу шкіряні (ялові, – ред.). Треба, щоб була м'яка шкіра. І з цієї шкіри він робив книжні палітурки. Цікаво було з ним спілкуватися.

І я думаю, ми з ним здружилися, можна так сказати, бо тоді листівками ніхто не займався. Ніхто. Всі займалися орденами, медалями, монетами, а я зайнявся саме листівками. І йому, мабуть, сподобалось, що я один з небагатьох, хто до нього звернувся саме з цим. Там ще друг був Бабанський у нього, у того знання по місту були більшими, і листівки були в нього по Єлисаветграду. І так я з Бабанським і з Ільїним здружився.

Олександ Борисович знав багато з історії міста, розповідав, начитаний був. Не такий був, як при першому знайомстві. Він цілковито був добрий, чуйний.

– Які книги пощастило побачити у його квартирі?

Навіть не хвалився, а показував. Якось розговорились про книги, каже: "Прийдеш наступного разу, я тобі покажу рукопис Пушкіна". Для мене це: "Як? Рукопис Пушкіна?". Але її не вдалося мені побачити.

Зате іншим разом приходжу до нього, він: "Юро, на, потримай. "Морський устав Петра І". Вона така маленька, ця книга, але товста, жовтувата вся. Якось він мені сказав, що вона "піднята з дна морського". Я не став розпитувати, як там сталося, і чому він так сказав. Каже: "На, ти таку книжку ніколи не тримав і більше тримати не будеш". Як виявляється, "Морського уставу Петра І" 50 примірників було зроблено. І, що прикро, ця книжка пропала. Вкрали цю книгу (книга ХVIII століття зникла у 2001 році з обласної наукової бібліотеки, — ред.).

– Тобто ви знали, що він бере старовинні книги на реставрацію, але не знали, що в нього така величезна колекція речей?

Ні, я потім бачив, він же мене в кімнату завів, ми походили по квартирі. У нього що було — книги були замотані і книжка на книжці складена. Така собі охайна гора книг. І йому, щоб взяти, треба було витягти. Знав, де яка лежить.

Якось теж приходжу – у газеті пишуть, що аукціон проводиться, така-то рідкісна книга. Показую йому ту газету. Каже: "Посидь". Раз! – "Чи не про цю книгу йдеться?".

Потім теж, що мені запам'яталося: я тоді працював з Енциклопедією України, тоді ще УРСР. Такі книги великі, масивні, що аж руки відвалюються. А він якраз показує "Історію Єлизавети", то теж таких розмірів великих книга, такої ж товщини. Я запитав, чи можна подивитись. І вже приготувався, що руки в мене відпадуть. Коли взяв, а це пушинка, а не книга. Кажу: "Як це так? Я ж щойно дома працював з такою ж величезною книгою". А він: "Еге... Найчистіший тряпчаний папір".

– Свою колекція листівок з видами, як вдалося вам зібрати?

Я свого часу працював на заводі АРЗ і багато їздив по відрядженнях у різні міста. Там спілкувався з колекціонерами, знав де збирається спілка. Тоді не було такого "купи-продай". Колекція створювалась через обмін різними фото і листівками.

Азарх, наприклад, з Москви – як зараз пам'ятаю це прізвище. Я по одній листівочці чекав роками з видами Єлисаветграда. Тоді нашим містом ніхто і не цікавився. І от я привіз стопку обмінного матеріалу Азарху. А у нього було 14 штук з видами Єлисаветграда. Для мене це чудо — 14 одразу. Він подивився мій матеріал обмінний, загорівся. Я не знав, що я привіз, може у сто разів цінніший матеріал, ніж він мені дав. І він каже: "Та тут теж один в черзі чекає, щоб їх взяти. Але нічого мені не пропонує. Поговорили і все. Прізвище Петраков". Я ж попросив мене не "здавати".

Вийшло так: приїжджаю я додому з цього відрядження, час проходить, приходжу до Ільїна. Він став на дверях і все. Я думаю, що ж такий сердитий. Він: "Що ж ти Петракова образив, так себе повів?". Я йому все розказав, як є, тоді "пар спустило". Потім з Петраковим знайшли спільну мову. Ці листівки є в книзі "Маленький Париж".

Колекціонер Сімкін Соломон Йосипович теж допомагав з видами нашого міста і ніколи не казав, що я йому "винен" за щось. Приходжу, показує колекцію листівок ленінградську. Надриває, а вони слоїсті, а там написано "ДЕЛО" – скорозшивач, "ять" ще там. Каже: "Бачиш, а це блокадні листівки". Голод був холод, а листівки робили.

Всі види, які "гуляють" по місту, – це мої види. Спочатку було на сайті від міськвиконкому. Є такі фотографії, як я називаю, народні. Бійці наші після війни приїхали з-за кордону, привозили листівки з заклеєним текстом англійською та німецькою сюди. І наші фотографи перезнімали ці листівки та фотографії, а продавали їх у автобусах та поїздах "глухонімі", щоб міліція не ганяла.

Назбиралася і колекція цегли. Коли йду по старих вулицях, аж милуюсь візерунками з цегли. Цеглу з першої виставки все подарував музею і тільки поповнюю. Наше місто багате на клейма.

Фото: Depo.Кропивницький, з колекції Юрія Тютюшкіна, сайту ОУНБ імені Чижевського та обласного краєзнавчого музею