В Америці є люблячий чоловік та немає "свекрухи": Історія кропивничанки, яка не побоялася втілити мрію

Відома журналістка та редакторка з Кропивницького Олена Волкер (Савранова) у зв’язку із заміжжям нещодавно переїхала до Сполучених Штатів. З нашою редакцією вона поділилася своїми враженнями про Америку. Насправді питань маса, але в черезокеанському спілкуванні важко охопити всі

В Америці є люблячий чоловік та немає "с…

"Я бачила, що можу довірити своє життя, долю моєму нареченому" 

– Як це – переїхати на постійне місце проживання на інший континент? Чи не виникає подекуди відчуття іншої планети після України та рідного Кропивницького?  

Як це переїхати? Мати квиток на літак і переїхати. Жартую. Насправді для мене довгий переліт був не таким вже й важким, як думалось. А вісім годин в "Боїнгу" взагалі були схожі на перебування в дорогому ресторані – я добре відпочила в літаку після дороги до Борисполя та перельоту в Париж, величезного та дещо божевільного французського аеропорту. Пила вино, смачно їла, мала подушку, ковдру, та телевізор із американськими новинками кінематографу, усміхнених сусідів, дуже турботливий персонал. Усі блага розвинутого американського капіталізму.

Щодо моральної складової, то для мене, коли маєш мету, все інше відходить на другий план. Я по життю людина-боєць, рішуча, із сильним характером та волею. Я знала, що їду виходити заміж за коханого чоловіка. Знала інформацію про його життя, бачила, який в нього характер, ставлення до мене. Як він рішучо і наполегливо діяв, щоб ми були разом. Він переконав мене своїм ставленням та вчинками, що його почуття справжні, і він буде опікуватися мною.

Я вже доросла жінка, моє рішення не було лише поривом емоцій, як це буває в 19 років, коли я вперше виходила заміж. Рішенню передували відносини, я бачила, що можу довірити своє життя, долю моєму нареченому.

Щодо іншої планети. Зараз я мешкаю в Огайо. В цьому штаті клімат дуже схожий на клімат в Україні. Правда, тут трохи тепліше. Якби не гарні дорогі і дуже доглянуті ландшафти, то зовні було б геть як на нашій Кропивниччині. Тільки дерев набагато більше. Американські тополі тут скрізь.  Але є і суттєві відмінності – наприклад, у батьків мого чоловіка я бачила колібрі. На будинку навіть підвішані поїлки для птахів.

– Я правильно розумію, що вже з самого початку ви відчували себе, як вдома, а потім було весілля? Як відзначали цю щасливу подію? Як тепер спілкуєтесь з рідними в Україні?

Мене прийняли як рідну в родині чоловіка. Було дуже красиве весілля. Церемонія проходила на території гольфклубу, біля старої історичної будівлі. Зовні нагадувало роман Маргарет Мітчелл "Звіяні вітром", епізоди до Громадянської війни.

Все було романтично і красиво. Пастор вів церемонію. Батько чоловіка підвів мене до нареченого. Ми стояли, дивлячись одне одному у вічі, тримаючись за руки. Так і промовляли клятви. Напередодні пастор із нами розмовляв, щоб переконатися у наших намірах та почуттях одне до одного. Після була смачна вечеря в італійському ресторані та надзвичайно смачний весільний торт. 19 жовтня виповнився місяць як ми одружилися.

Із своєю сім'єю я постійно спілкуюсь. Зараз це без проблем, - можна поговорити із камерою. Земна куля, завдяки інтернету, суттєво зменшилася.

Сім кіл візового "пекла" 

– Українцям та українкам непросто отримати візу до США. З якими труднощами стикалися і чи правду кажуть, що у консульському відділі Посольства США всі рівні перед отриманням візи: дуже суворі співбесіди і перевірки, підхід до чиновників вищого ешелону, мільйонерів, і звичайних людей нічим не відрізняється? 

Отримати візу в США – ще той "геморой". Принаймі, віза нареченої К1, про інші не знаю. Це довготривала багатомісячна процедура. Треба отримати безліч документів та заповнити багато форм, відповідати на численні, подекуди недолугі питання.

Це кропітка робота пари. Багато людей не хочуть тієї головомийки та звертаються до агенств, котрі деруть чималі гроші. У моєму випадку левову частину цієї божевільної гонитви із документами взяв на себе мій чоловік Донні. Він промоніторив ситуацію, прочитав відгуки пар. З'ясував де і як краще починати процедуру.

З моменту подачі стартових документів до Центру в Каліфорнії у нас пройшло лише п'ять місяців. Це дуже швидко. Хоча агенства за гроші роблять це мінімум за вісім. В Каліфорнії вивчають документи та докази справжньості стосунків. Маєте надати переписку, фото, щоб довести, що у вас була хоча б одна реальна зустріч. У нас взагалі це не було проблемою. Донні до всього гостював у мене в Кропивницькому, його добре знає моя родина. Ми зустрічалися в Києві, мали відпустку в Римі. Доказів відносин у нас було безліч.

Ми дуже тяжко переживали цю п'ятимісячну розлуку. Я просиналася та починала кожен свій день із великого, дуже романтичного листа мого нареченого та відповідала йому. Я не рахувала, але думаю, що загалом він мені написав більше дев'ятисот листів. Може, колись я напишу книгу, роман в листах. Наша переписка була дуже романтичною.

Він розраховував, коли документи мають прибути у Посольство в Київ. Заповнив навіть мої форми он-лайн англійською на сторінці Посольства Америки. Я вже була записана на співбесіду, коли документи ще їхали до України.

Мені теж довелося добряче побігати за папірцями. Заново взяти рішення суду про розлучення, зробити дублікат свідоцтва про народження, довідку про несудимість, зміну прізвища. Все це із завіреним у нотаріуса перекладом. Також довелось пройти медичну комісію на відсутність хвороб, в тому числі туберкульозу та венеричних. Це зайняло цілий день.

Наступного дня мені дали величезний конверт із медичними висновками,  котрий мала надати нерозкритим у Посольстві США.

– Нагадує якийсь багаторівневий надскладний квест…

Це насправді так. У Посольство США я була записана на 08:00. Ми пройшли ретельний огляд. Нічого, окрім документів, із собою брати не можна. Все лишаєш за дверима. Поруч із входом стоїть бус, у котрому українські "бізнесмени" деруть з людей по 100 грн за те, щоб залишити речі. Я скористалася цією послугою, бо вибору в мене не було. Після ретельної перевірки потрапила до консульського відділу. Там видають номерки, де зазначений сектор та твій номер у черзі. Окремо йшли ті, хто подавав на туристичну візу і на грін-карту.

Нас, наречених, було десять. Я в черзі стояла восьмою. Перший етап – коли на віконці горить твій номер, ти підходиш та віддаєш у віконечко працівнику пакет необхідних документів. Подаєш на його вимогу по одному. Документи від нареченого про його матеріальний стан та підтримку майбутньої дружини. Також віддаєш конверт із результатами медичної комісії. Працівник запитує тебе, чи не маєш ти рідних в Америці, чи не була там. Скільки було шлюбів, чи маєш дітей. Їхній вік. Потім ти чекаєш власне співбесіди. Я прочекала в черзі чотири години. Більше за всіх. Майже всім нареченим дали візу.

Там попала під гарячу руку парочка з Росії – у них, наскільки я зрозуміла, була підозра на фіктивний шлюб. Також їх допитували, чому вони звернулися в консульство в Україні. Консул вела бесіду на підвищених тонах, багато перепитувала спочатку її, потім його. Вони по черзі біля вікна щось "мекали" незрозуміле у відповідь. Це тривало дуже-дуже довго. Молода жінка сиділа і плакала. На щось ще чекала. На ній були коштовні прикраси. Брендовий, дуже дорогий одяг. А її начебто обранець був набагато старший, а вдягнений, як безхатченко. Не знаю, чи була вона мільйонеркою, але те, що в неї чималі статки, кидалося у вічі. Інші дівчата та жінки виглялали буденно і були вдягнуті у дешевий непримітний одяг. Вони відходили від віконечок усміхненними, бо їм надавали візу.

Нарешті прийшов мій час. Мене покликати останньою, я від цього марафону з очікування дуже втомилася. Консул, яка тільки-но ледь не кричала на жінку у вишуканому одязі, була дуже привітною зі мною. Вона розпитала де, як, за яких обставин ми познайомилися. Скільки тривали наші стосунки. Як ми спілкуємося та підтримуємо зв'язок. Повне ім'я мого нареченого. Все тривало близько трьох-чотирьох хвилин. Наостанок, вона показала фото із нашої подорожі до Італії і запитала, де воно було зроблене. Я відповіла, що на пляжі в Анціо, де ми із Донні відпочивали в Італії. Інтерв'ю було дуже легким. Вона повернула із посмішкою мені оригінали довідок, фотографії та роздруковані листи із нашим листуванням та привітала із тим, що мені надано візу, відповідний документ мені також дали.

Для проходження перевірки в Америці мені надали закритий конверт. Його не можна було відкривати. Це для офіцера при перетині кордону. Ще на кордоні треба обов’язково мати диск із рентгеном легенів з медогляду, щоб у разі вимоги прикордонного офіцера надати йому.

– Але на цьому, зрозуміло, випробування не закінчилися. На вас ще чекала подібна за нервовим напруженням  процедура в американському аеропорту?

Після приземлення в аеропорту Цинциннаті (штат Огайо) на мене чекала справжня смуга перешкод у вигляді численних перевірок та питань різних офіцерів, яка почалася ще в Парижі, коли я сідала на літак до Америки. Багато людей вільно пропускали, а мене і мою сумку "трясли" із пристрастю. Були й інші, котрих ретельно перевіряли. Люду було чимало, у різних національних, в тому числі екзотичних сукнях (думаю, що з Африки).

Ми, не громадяни Америки, заповнили декларацію і чекали у величезній черзі лише в одне віконечко. Громадяни США мали своїх декілька і пройшли контроль дуже швидко. Потім нас почали приймати також і в тих віконцях. Я потрапила до усміхненої дівчини. Вона розпитала мене, чому я приїхала і куди їду. Розірвала ту папку із документами, що мені дали в консульстві. Щось кудись із неї розкладала. Передивилась мою візу (паспорт мені надіслали з консульства кур'єрською поштою). Вона попередила мене, що маю 90 днів, аби вийти заміж, інакше мене потім вишлють із країни (візу К1 відкривають лише на 90 днів). Потім вона побажала мені удачі та відправила на перевірку.

Знову мої речі та мене "розбирали по цеглинах". Донні підказав мені, що варто зробити список речей. Я віддала його офіцерам. Вони побачили, що все співпадає. Почали розпитувати мене: де і як познайомилася із чоловіком, чи має він дітей, чи маю дітей я, якого наші діти віку та інше. Мене ще раз попередили, що маю вийти заміж за 90 днів. Потім відпустили.

Але попереду були ще перепони. Черговий офіцер ставив мені стандартні питання. Він розпорядився здати багажну сумку на додаткову перевірку. Я багато разів роззувалася та розставляла руки – по мені проводили металошукачем. Нарешті це завершилося. Можливо, через те, що я в'їжджала до Америки 11 вересня, були такі ретельні перевірки.

В аеропорті на мене чекав мій наречений. Я була дуже втомлена від перевірок, але дуже щаслива його бачити. Ми обійнялися та поцілувалися. З Цинциннаті попрямували до нашої оселі в Мідлтауні. Це десь півгодини без трафіку.

В Америці кожна дрібниця висококомфортна та функціональна

– Які ваші враження від життя в Америці разом? Що можете нам розповісти про тамтешній побут і все, що оточує навколо?

Мідлтаун – гарне містечко у 50 тисяч населення. Я знала, куди я їду і в яких умовах буду жити. Мій чоловік провів мені детальну відеоекскурсію. Я знала, що є безкоштовний тренувальний зал. Басейн, у якому, до слова, я купалася аж до 4 жовтня. Осінь тут настає пізніше, але й весна теж.

Але побут виявився набагато сучасніший – в Америці кожна дрібниця висококомфортна та функціональна. У нас теж не ХX сторіччя, але американці в побутовому оздобленні більше прогресивні, ніж європейці. Вони багато працюють, тому не мають часу займатися хатніми справами.

Тому вони майже не готують їсти. У них неймовірний набір готової продукції та напівфабрикатів.

– А ось тут докладніше: невже правду говорять, що там все штучне та на рідкість несмачне? Яких продуктів з українського раціону не вистачає?

Все дуже смачне, особливо морозиво, яблука та тако в мексиканському ресторані. Я дуже слідкую за своїм раціоном, майже не вживаю швидких вуглеводів (хлібобулочні вироби, картоплю, макарони, різні солодощі, смачнющі пундики-мундики, котрими насичене меню американців).

Спочатку їла все підряд, бо тут все дуже смачне, а коли погладшала на шість кіло, зупинилась та почала знову дотримуватися режиму харчування та потроху повертатися до своїх параметрів.

Знайти те, що мені необхідно, було не так легко. Наприклад, я не вживаю цукор, а тут йогурти, солодкі вершки. Завдяки наполегливості мого чоловіка знайшли все: буряк, крупи, кефір. Він взагалі не знав, що то таке – той кефір. Зараз я готую собі їжу, а він собі, бо в кожного свій режим харчування. Гречку ми знайшли в мегамаркеті, де є продукція із усіх країн світу. Перловка на наші гроші вийшла 125 грн за кілограм.

– Оточуючим, за вашими спостереженнями, щось відомо про Україну?

Я стикнулася із тим, що шаленої різниці між Україною та Росією американці не бачать. Коли мене питають, чи розмовляю я російською, то відповідаю "так", але завжди додаю, що не люблю розмовляти цією мовою, бо Росія веде ганебну війну із моїм народом. Так от. У цьому величезному магазині, що на вході має видовищні інсталяції джунглів (бо він так і називається), є полиці із позначенням Russian. На них здебільшого українські товари. Там я придбала гречку і перловку – звісно українські. Там є квас, халва і навіть шоколад "Рошен". В Америці є все у найширшому асортименті, треба тільки знати, що і де купувати.

У цьому маркеті мені сподобалась ідея. Наприклад є ціла "вулиця" сиру. А "будинки" на ній - назви країн виробників: Франція, Німеччина, Швейцарія, Нідерланди та ін. В акваріумах плавають лобстери та інші різноманітні океанічні істоти.

Інколи я готую, щоб зробити приємне чоловіку і його родині. Так зробила суп із фрикадельками та курку із грибами, смажену в сметані. Уся родина була приємно вражена, що я вмію гарно готувати їжу. Для американських жінок це не типово. У мене запитали, чи люблю я готувати. Я, до слова, дійсно це люблю. Тут моє вміння сприймають як розкішну навичку.

Не "свекруха", а супер-жінка

– А що типово в Америці для взаємовідносин свекруха-невістка? От в Україні це у всі віки часто болюча тема. 

Американці дуже добрі, відкриті, щирі та приємні люди. Всі скрізь посміхаються тобі, запитують, як твої справи. Маму чоловіка отим словом "свекруха" (іншого аналога ми не маємо, мабуть тому, що невісток оті свекрухи споконвіку нещадно гнобили, згадайте "Кайдашеву сім'ю", наприклад) я назвати не можу. Слово має негативне забарвлення.

Мама мого чоловіка – супер-жінка. У свої майже 79 виглядає років на 15 молодшою, має привабливу зовнішність. Доглянута, із манікюром, педикюром, гарною зачіскою, стильно і дорого одягнута.

Коли ми приїхали вперше, вона обійняла мене, поцілувала, сказала, що рада бачити мене в сім'ї. Допомагала і допомагає мені в усіх жіночих питаннях. Завдяки їй знайшла гарну сукню до весілля, прикраси, взуття. Вона замовила весільний торт. Такого смачного я ніде в світі не їла. Вона відвозила мене на зачіску. Зробила багато подарунків. Мені щиро хочеться називати її мамою.

Батько чоловіка дуже приємна людина. Завжди усміхнений, багато жартує. В їхньому шикарному будинку, які я бачила лише в американських фільмах, все підібрано та оформлено дуже витончено. Після весільної церемонії першим та єдиним тостом було запрошення стати членом родини.

Ті самі слова я почула від доньки чоловіка, Даяни, коли приїхала додому. Їй тільки-но виповнився 21 рік. Дівчина дуже багато працює менеджером в ресторані, де дуже смачне морозиво. Паралельно навчається в Цинциннаті професії операційної сестри. В неї дуже мало вільного часу. Але, як я приїхала, вона мене привезла в маркет. Це було нелегко з'ясувати, що саме мені потрібно, бо в Америці асортимент величезний. Але дівчина має велике терпіння, ми купили все, що мені було необхідно.

Нещодавно ми разом були в салоні краси, де разом робили манікюр, а я – ще й педикюр. Вона постійно слідкувала, щоб мені було зручно, щоб все зробили, як я хочу. Я запросила її бути подружкою нареченої, і вона радо погодилася. Дівчина приємна, вихована, чемна. І дуже самостійна.

Чоловік має брата, його дружина нам зробила гарні фото з весілля.

– Радянське та пострадянське покоління українців встигло "наїстися" стереотипів російської пропаганди про американців? Що скажете тим, хто, може, й досі їм вірить?

Я скрізь відчуваю любов, тепло, щирі посмішки. Тому отим радянсько-російським стереотипам вірити не варто. Американці чемні, усміхнені, відкриті та щирі люди. Душевні, веселі і розумні. Тут дуже багато гарних жінок, і "тупі" не вони, а ті, хто вірить російській брехливій пропаганді про Америку.

Літак Кеннеді та яскравий медовий місяць

– Олено, Ви постійно ведете свій блог на "Фейсбуці", багато пишете про життя в Америці. Там є де відпочити та що подивитись. Як ваше подружжня проводило медовий місяць і що вразило в цій подорожі і наступних?

У весільну подорож ми поїхали в гори Теннесі. Там все яскраве, стилізоване під Хеловін. Підіймалися канатною дорогою в гори. На вершині гори побудоване Хеловін-містечко із різноманітними інсталяціями. Дуже видовищними. Коли хотіли попити пива, з мене вимагали паспорт. Це мене насмішило.

Ми побували в музеї Голлівуду, де зробили багато фото із статуями знаменитостей.

Гірське містечко Гетлінбург яскраве, із купою дивовижних будівель, що нагадують про відомі голлівудські фільми. Є будинок-" Титанік", наприклад.

Побували в відомому рок-кафе, де є дуже коштовні речі знаменитостей.

Мені дуже подобається в моєму чоловікові, що він, як і я, любить подорожі. Жодного вікенду ми не сідили вдома.

Ми побували на видовищному автошоу біля заводу Ford у Шаронвілі, куди з’їхалися більше 200 власників дивовижних ретро- і нових автівок.

Таких я ніколи не бачила в своєму житті. Вразив Національний музей ВПС США, який має експонати з періоду зародження авіації (брати Райт жили в Огайо) і до сьогоднішнього дня. Там зібрані справжні літаки з усього світу, є нацистські, корейські, японські з різних військових дій і воєн. Є космічні ракети, капсула, в котрій американці висадилися на Місяць. Літаки президентів Америки. Я пересвідчилась, що Кеннеді мав найроскішніший літак, коли побувала на борту.

Є справжня бомба-близнючка тієї, що скинули на Хіросіму. Є новітні літаки – яку тільки нищівну зброю не вигадало людство!

Музей безкоштовний, в кожному ангарі – залі музею – є туалети та фонтанчик з водою. В туалетах космічна чистота та суперкомфорт, як і скрізь у громадських місцях в Америці. Для людей з обмеженими можливостями, як і в маркетах, тут спеціальні машини для пересування.

Також із чоловіком ми були на прем'єрі анімаційного кіно "Сімейка Адамс". Кінотеатр дуже крутий. Я такі не бачила не лише в Києві, а й в Європі. Двері зачиняються самі, хоча й темрява, усе видно, бо сходи підсвітлюються. Легко знайти свої місця, бо також підсвітлюються крісла.

Для мене було дивиною, коли побачила, що мій чоловік улігся поруч зі мною. Я одразу зрозуміла, що те крісло-трансформер. Донні допоміг мені теж зручно влаштуватися.

– Вам місцеві магазини не схожі на парки розваг? Там настільки все красиво і яскраво. Який там вибір одягу та речей? Ну й, звісно, Китай ще не просочився на полиці? 

Шопінг – окрема тема. Я, як і 90% жінок, трохи шопоголік. Тут дуже низькі ціні на речі та реально вбивчі, а не брехливі знижки та акції. Можна купити все із знижкою навіть більшою, ніж 50%.

Ми придбали мені три комплекти коштовної брендової жіночої білизни по ціні одного. Купили також брендовий спортивний костюм удвічі дешевше за початкову ціну. І так скрізь.

Якщо походити, то можна найти гарні джинси за п'ять доларів, за три – футболку американської якості. Хоча й товарів з Китаю тут теж вистачає, і вони дуже дешеві.

У кожному магазині шикарні інсталяції до Хелловіну. Фасади будинків, тераси, подвір'я прикрашають цілі театральні композиції з декорацій до Хелловіну. Це дуже круто виглядає. Ми теж прикрасили двері нашої оселі: почепили чорну кішку із помаранчевою стрічкою – це кольори Хелловіну. Її побачила Даяна, коли ми пішли разом із мамою чоловіка в крутий маркет, де є мільярд прикрас та декору до цього свята та Різдва.

Американці вміють створити гарний святковий настрій не лише на свята, а й в будні.

Про гендерну рівність  та право на особисте щастя

– Знаю, деякі наші співвітчизники сприйняли мало не як особисту образу, коли ви розповіли про гендерну рівність у США. У чому вона проявляється?

Саме в Америці я зрозуміла, наскільки Україна є патріархальною, на жаль. У нас немає справжнього рівноправ'я, і жінки в сім'ях здебільшого героїчно вивозять левову частину клопотів на собі. Я не хочу принизити українських чоловіків, але, тим не менш, від жінки в нас автоматично вимагається більше.

Як правило, левова частина з прибирання, готування їжі, прання, прасування та виховання дітей лежить на плечах жінок. До того ж, чимало представниць чарівної статі при цьому примудряється бути годувальницями в сім'ях. Кажу це з власного багаторічного досвіду подружнього життя та життя моїх друзів та знайомих. Так чи інакше, але українські чоловіки очікують, що ти їх будеш обслуговувати. З американським чоловіком такого немає і близько. Він все робить сам. Пере свою білизну, готує собі їсти, виносить сміття, займається посудом та інше.

Для мене спочатку було дивно, але він жодного разу ні про що мене не попрохав, щоб я зробила, робить все сам, хоч я зараз домогосподарка. Все, що роблю, я роблю з власної ініціативи, бо розумію, що він важко працює. При цьому Донні ще й каже, що не треба цього, щоб я відпочивала.

– Наскільки відомо, в Америці треба ще й пройти легалізацію, перш ніж влаштуватись на роботу. Які маєте нагальні справи у цьому плані зараз?

Звичайно, життя не устелене лише трояндами: мої знання англійської лишають бажати кращого. Ще в Україні я просила Донні знайти мені мовні курси. Зараз, поки триває процес моєї легалізації та отримання грін-карти, я маю п'ять годин англійської в школі та тричі на тиждень роблю уроки разом з чоловіком на комп'ютері.

Навчаюся керувати авто, бо в невеликих містечках Америки немає взагалі громадського транспорту. Тут кожен має свою машину та пересувається у своїх справах індивідуально. Без машини та керування тут не вижити.

Я за натурою не домогосподарка. Все життя дуже багато і плідно працювала. В Америці теж не хочу сидіти, склавши руки. Але зараз мені треба отримати номер соціального страхування. Без нього я не можу навіть продукти купити – такі в США порядки.

Після цього подаються документи на грін-карту, що коштує для нас 1241 долар. До слова, стандартні питання анкети на грін-карту подекуди відверто смішні. Зокрема, є близько п'яти про те, чи не займалась я проституцією та чи не є повією. Так прямо бачу, як реальні жриці кохання визнають, що вони повії... Процес легалізації триватиме мінімум чотири місяці. Цей час я витрачаю на англійську, уроки кермування та мій блог.

Мені ліньки було всім рідним, друзям, знайомим переповідати, як воно там жити в Америці, я й почала писати. А з'ясувалося, що мене читають багато людей, котрі просять і далі писати про Америку на "Фейсбуці". Це нагадує про мою журналістську роботу зокрема в Depo.Кропивницький, яку я згадую з теплотою.

– Ваша історія для когось пізнавальна, а для когось повчальна. Багато жінок з різних причин просто не вірять у власні сили. Ще й через те, що висміювання вже стало своєрідним мемом в Україні: розведьонки, матері-одиначки. Але смішно від такого тиражування далеко не всім. А от від Вас хочеться почути щось надихаюче.

Як не дивно, коли я оприлюднила, що вийшла заміж, одна колега сказала, що я своєю новиною про одруження перекрила навіть резонансну та важливу подію про відкриття другої транспортної арки в Кропивницьому (це мегаважливий проект-об'єкт для Кропивницького, – ред.). Типу "підірвала" "Фейсбук". Чому? Бо ніхто подумати не міг, що я можу вийти заміж. Це водночас і смішно, і не дуже. Я була розлучена дев’ять років. Чому моє заміжжя сприйняли як сенсацію? Насправді публіка в Україні сприймає жінку 45+, як таку, що повинна займатися дітьми, в моєму випадку – насамперед кар'єрою.

Суспільство не розуміє, наскільки жінкам мого віку важливо мати адекватного чоловіка поруч, і будь-яка нормальна представниця прекрасної статі хоче мати сім'ю. Жінки самі себе списують та не думають про особисте щастя, вважаючи, що для того вже запізно. Але то маячня. Я не чекала на принця, але вийти заміж для "годиться" взагалі категорично не хотіла. Мені потрібні були і принципово важливі певні якості в чоловікові, про які я розповідала вище. Коли ми познайомилися з Донні, невдовзі обидва зрозуміли, що ми створені одне для одного, і що відстань у 8,5 тисячі кілометрів для справжнього кохання не є перепоною. Тому ніколи нікого не слухайте, що вже запізно або інші дурниці. Цінуйте себе, не погоджуйтесь на компроміси в особистому житті і щастя обов'язково саме знайде вас.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Кропивницький

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"