Моторошні історії: Як на Кіровоградщині подружжя вбивць ловили

18 серпня 1978 року старшого інспектора обласного карного розшуку Якова Умріхіна відправили у Голованівськ. Він і гадки не мав, що відрядження триватиме немало-небагато - півтора року...

Серпневої ночі 1978-го зникла пристаріла жителька села Мар’янопіль Лавренюк - удова лісника, яка сама мешкала поблизу лісу. Пересувалася, спираючись на палиці, і, як підтвердили мешканці села, ніколи за межі подвір’я не виходила.

Першочергові пошуки нічого не дали. Спільно з співробітниками сусідніх райвідділів міліції та військовослужбовців прочесали кілька кілометрів лісу але нічого не знайшли.

До Голованівська прибули керівники УМВС області на чолі з Миколою Шавшою, Віктором Розумовським та начальником карного розшуку Георгієм Харічкіним. А з Києва - очільники головних підрозділів, Пилипчук і Нартович (карний розшук), Фере (кримінальна розвідка) та інші. На той час уже було зрозуміло, що, крім зниклої, треба шукати й убивцю або вбивць.

Як це завжди буває, загальновійськові заходи зрештою вщухли, великі керівники один за одним повернулися до місць своєї служби, залишивши пошуки зниклої на місцевих міліціянтів під керівництвом заступника начальника місцевого відділу старшого лейтенанта Анатолія Животовського та згаданого Якова Умріхіна.

...До червня 1979 року співробітники міліції відпрацювали ледь не всіх чоловіків Голованівського району. Інформації ж, за яку б схопитися, не було. А тим часом голова Новосілківської сільради (куди входило три села - Новосілка, Розкішне і Мар'янопіль) повідомив про зникнення ще однієї самотньої жінки - Шаргон-Чайки. Проте сусіди зниклої на деякий час заспокоїли правоохоронців, розповівши, що вона час від часу виїздила в гості до свого сина, який мешкав за межами району.

Однак у червні під час жнив на ланах колгоспу "Дружба" на лафет комбайна потрапив скелетований труп людини. Оперативно-слідча група встановила, що покійною є та сама Шаргон-Чайка, а смерть була насильницькою, оскільки тіло жінки було без одягу, а на шиї збереглася затягнута двома вузлами тоненька хустинка.

Ця подія, звичайно, додала клопоту керівництву УМВС. Не дивно, що до Голованівська знову прибули безліч правоохоронців різних чинів і рангів. Знову наради, попередження тощо. Повторна перевірка всіх, хто так чи інакше потрапив у поле зору міліціянтів, відпрацювання всього населення на причетність до вбивств нічого не дали.

Злочин не розкрили, але під однією зі скирд із минулорічною соломою виявили ще один скелетований жіночий труп - першої зниклої жінки, Лавренюк. А на шиї - те ж саме, що і в попередньої жертви. Стало очевидним, що в районі діє якщо не серійний маніяк, то затятий убивця.

Правоохоронці майже зі стовідсотковою впевненістю дійшли висновку, що душогуб - місцевий.

Штаб із розслідування злочинів перенесли до Новосілок. Знову почалася ретельна перевірка тих, хто потрапив у решето сищиків. У цьому їм допомагала і громадськість району. Від неї отримували різноманітну інформацію, яку негайно і ретельно перевіряли. Звісно, й ту, що надходила анонімно.

Поступово серед жінок запанувала паніка, вимоги від влади знайти вбивцю почастішали.

І ось до місцевої прокуратури завітала психічно хвора Н., яка розповіла, що її в лісі зґвалтували невідомі парубки, котрі обіцяли одружитися, але оскільки ніхто з них обіцянки не виконав, - вона звернулася до прокуратури. Таким чином, уперше з’явилася серйозна зачіпка, хоча і від не зовсім нормальної людини. Деякі правоохоронці не надали цій інформації належної уваги.

"Потрібно уважно перевірити це звернення, - наполягав Яків Умріхін на нараді. - Те, що жінка хвора, - ще не доказ відсутності самого факту".

За деякий час ґвалтівників затримали. То була група з 15 "відморозків", якими керували жителі сіл Одая та Липовеньки. А ще за місяць відпрацювання встановили їхню причетність до двох десятків групових зґвалтувань, пограбувань та крадіжок. Згодом з’ясувалося, що про існування банди знали чимало людей. Навіть деякі міліціонери, яким було відомо про жорстокість ватажків злочинного угрупування, не поспішали поділитися інформацією з цього приводу.

Злочинці ж, користуючись своєю безкарністю, роз’їжджали селами району вантажівкою з будкою, ловили і кидали в машину жінок, знущалися над ними, а потім, залякавши помстою, відпускали. Як з’ясувалось у ході розслідування, були навіть випадки, коли покидьки проникали до будинків і ґвалтували жінок у присутності їхніх чоловіків. Знахабнівши від безкарності, бандити виїжджали на "гастролі" у Первомайськ Миколаївської області на мотоциклах - з битами та велосипедними ланцюгами, - переслідували місцеву молодь, яка їм не подобалася.

Фігуранти, аби пом’якшити міру своєї відповідальності за доказані злочини, брали на себе і згадані вище вбивства жінок. Але їхні покази не витримували ретельної перевірки.

Останню жирну крапку, що розвіяла сумніви щодо непричетності вже заарештованих до вбивств голованівських бабусь, поставила чергова заява про зникнення жінки. Це була тридцятирічна Євгенія Хміль, жителька села Ємилівка Голованівського району, незаміжня, стрілочниця залізничного переїзду, що розташовувався в лісі поблизу Мар’янополя.

Зрештою на околиці Мар’янополя під скиртою соломи знайшли і її тіло. Вбили жінку точно так само - задавили хустиною.

Серед місцевого населення ширилася паніка: жінки відмовлялися ходити на ранкове і вечірнє доїння худоби, корови і свині були негодовані, деякі батьки своїх дітей не пускали до школи і дитсадка. Тепер у розслідування втрутились і партійні органи, адже був порушений ритм життя в селі й колгоспі. Вони вимагали від УМВС негайно розкрити вбивства...

І знов у відрядження до Голованівська (вахтовим методом - на 2 - 3 тижні) прибували десятки сищиків із Києва та Кіровограда. Загалом за ті півтора року їх було з кілька сотень.

Невідомо, скільки б ще працювали правоохоронці, якби якось уранці, проходячи територією молочно-товарної ферми, Умріхін і Животовський не зустріли фуражира місцевого колгоспу Володимира Юхимовича. Молодий чоловік (хоча всі називали його чомусь по-батькові) високого зросту та кремезної статури привітався з оперативниками і пожартував, дивлячись їм у вічі: "Що, хлопці, тепер і мене пора забирати до райвідділу, я, мабуть, один не перевірявся".

Міліціонери постояли з "гумористом", поговорили про сільські новини, а коли той поїхав, зрозуміли, що треба ретельно перевіряти і тих, хто допомагав розслідувати вбивства, надаючи певну інформацію, - найактивніші дружинники, нештатні працівники міліції, довірені особи, комсомольські ватажки, депутати різних рівнів, керівники колгоспу та інші. Юхимович був саме з цієї категорії. Домовилися нікому не доручати перевірку цих чоловіків - ні підлеглим, ні відрядженим працівникам розшуку. Збирали на них інформацію самостійно, не акцентуючи увагу на них, практично, конспіративно. І вже за тиждень знали детальні дані про кожного.

Юхимович - 1953 року народження, проходив строкову військову службу в Німеччині, був командиром танку. Одружився з Любою Каневською, 1969 року народження, місцевою колгоспницею. Два роки тому вони виїжджали до Сургута на заробітки. Там Люба народила доньку, і пара чомусь розлучилася. Після того Володимир повернувся до Мар’янополя, а колишня дружина лишилася там. Деякий час Юхимович працював трактористом, жив відлюдно, самотньо, ні з ким не спілкувався. Потім до нього повернулася дружина, і вони зійшлися. На час перевірки жили сімейно. Великих статків не мали.

Спиртного Юхимович майже не вживав, тож перспектива взяти чоловіка на гачок у нетверезому стані була безнадійна. Умріхін почав глибше "копати" під нього, і тут пощастило. Від однієї з продавчинь сільмагу він дізнався, що Юхимович мав колись конфлікт із першою жертвою - Лавренюк, і саме напередодні її зникнення.

Того ж дня до райвідділу завітав житель Вінницької області Василь Ядвига з заявою про зникнення своєї матері Марії Ядвиги, яка напередодні разом зі своєю подругою виїхали до Голованівського району продавати домоткані килими, доріжки, штори, в’язані шкарпетки та інші речі. На той час такого краму бракувало, і на них був попит.

Подруга повернулася додому сама, пояснивши Василеві, що його мати зникла в Мар'янополі. Заявник був знаною у Вінницькій області людиною, депутатом облради, кавалером орденів Червоного Прапора та "Знак Пошани", мав зв’язки у владних та правоохоронних структурах, водночас залишався простою і порядною людиною: "Якове Михайловичу, я вам допоможу. Надаю у ваше розпорядження свій автомобіль "Москвич".

Тією ж автівкою доставили у Мар'янопіль подругу матері, яка розповіла, що одна з жительок села, до хати якої й зайшла Ядвига, кликала: "Тьотю, зайдіть до мене, я у вас дещо куплю". Подруга почекала-почекала Марію та й пішла попід хатами пропонувати власний товар. На околиці села вона ще зачекала подругу, а коли вже стемніло, вирушила на станцію, де сіла на потяг і добралася додому.

Після одержання свідчень Умріхін з колегами негайно виїхав у Мар'янопіль на місце події, яка співпадала з місцем мешкання Юхимовича. На подвір’ї міліціонерів зустрів господар. Оперативники, привітавшись, запропонували хазяїну зайти в хату. Той одразу відмовився.

- А що, не можна тут розмовляти?

- Та якось незручно тут, - відповів Умріхін, і вони все-таки ввійшли до будинку. Підлога і стіни приміщення були геть заюшені кров’ю.

- А що це за кров? - поцікавилися співробітники міліції.

Хазяїн пояснив, що зарубав підсвинка; а от чужої жінки ні він, ні його дружина не бачили і нічого в неї не купували. Оперативники зробили вигляд, що повірили.

Вбиту знайшли в ріллі неподалік того місця, де кількома місяцями раніше знайшли Євгенію Хміль. На шиї Марії Ядвиги була також туго затягнута тоненька хустинка, а на голові - кілька ран, характерних для ударів молотком.

Враховуючи суспільну небезпеку, підозрюваного вирішили терміново ізолювати. Затримали Юхимовича за адміністративне правопорушення, яке він скоїв кілька днів тому. На той час він працював водієм самоскиду на станції "Голованівськ". Щоб не викликати підозри, направили Умріхіна на службовому автомобілі "Нива". Аргументували так: до уточнення додаткових обставин.

Умріхін, не виходячи з авто, покликав його на хвилинку, а коли Юхимович сів туди, всупереч інструкціям, отриманим від керівництва, затягнув на зап’ястях рук підозрюваного кайданки. Затриманий усе зрозумів і крізь зуби прошипів: "Нічого не доведете, менти погані".

Всю дорогу до райвідділу він мовчав. Мовчав і наступні п’ять діб адмінарешту. Слідство у справі проводив заступник прокурора області Борис Смірнов - знаний фахівець. Незважаючи на те, що в Голованівськ укотре наїхало багато високопоставлених працівників прокуратури та МВС, ніхто не наважився взяти підозрюваного під арешт у справі про вбивства жінок.

Лише Смірнов, за пропозицією Умріхіна, ризикнув висунути офіційну підозру Юхимовичу і затримати його на три доби. Рівно стільки ж часу мали в своєму розпорядженні сищики, аби добути беззаперечні докази, яких бракувало слідству.

Цього разу за допомогою і за безпосередньої участі керівника главку карного розшуку МВС України Пилипчука та його підлеглих розробили і втілили в життя оперативну комбінацію: дружина заарештованого видала нібито для переховування "вірній людині" (насправді підісланій оперативниками) особисті речі вбитої Ядвиги. Речі вилучили офіційно, за участі двох свідків, а Люба на допиті розповіла, як вона, бажаючи поживитись, покликала потерпілу до хати, а там ударила кілька разів молотком по голові. Жінка впала, зомлівши, але за деякий час прийшла до тями і почала повзати по кімнаті, намагаючись підвестись. При цьому заляпала кров’ю всю підлогу, стіни та меблі. Каневська, перелякавшись, зачинила потерпілу в будинку, сама ж побігла зустрічати чоловіка з роботи. Юхимович обмотав шию Ядвиги хусткою...

Зізнань Каневської та вилучених речових доказів убивства Ядвиги було досить, щоб Юхимович визнав свою вину, але частково, стверджуючи, що вбивство скоїла дружина, а він лише допоміг їй сховати труп.

Слідство на деякий час зупинилося, хоча за почерком скоєння вбивств жінок було зрозуміло, що то зовсім не Люба Каневська. Учасники слідчо-оперативної групи не зуміли переконати Юхимовича давати правдиві свідчення у справі вбивств Лавренюк, Шарган-Чайки та Хміль. Навіть завіряння, що вони будуть клопотати перед судом про пом’якшення покарання за щиросердне зізнання, не допомогли. А Умріхіну все не давала спокою думка, що він забув про щось важливе.

І раптом сищик згадав! Коли приїздив затримувати злочинця, той латав камеру автомобіля, вирізаючи латку ножицями великих розмірів. Саме такі носила в своїй сумці Хміль, яка шила та в'язала під час своїх чергувань на залізничному посту. Але ж обшуки в гаражі, проведені раніше, ножиць не виявили. Де вони тоді поділися? Щоб розв’язати "ребус", правоохоронець поїхав на станцію "Голованівськ", провів розвідопитування водіїв і встановив, що на час затримання Юхимовича в гаражі працював підмінний слюсар-стажер.

Коли його знайшли, то в першу чергу допитали і водночас запропонували добровільно видати міліції забрані ним у самоскиді Юхимовича речі. Юнак зізнався в тому, що він без дозволу Юхимовича взяв ножиці, а також в’язальні шпиці, ніж, ліхтарик та багато іншого, що належало вбитим жінкам. Таким чином, з’явилися додаткові речові докази вбивств. І тоді арештований нарешті зізнався в усіх злочинах.

Вже коли проводили слідчий експеримент, який полягав у відтворенні подій на місці, створили бригаду з правоохоронців, що мали захистити вбивцю від розлючених односельчан. У своєму дворі Юхимович впав на коліна, підняв руки до гори і, плачучи, заволав: "Люди, простіть мене, я молодий, у мене маленька дитина і молода жінка, а мене розстріляють!" І народ ледь не накинувся на міліцію...

Кіровоградський обласний суд засудив убивцю до смертної кари. Його дружину - до 12 років за ґратами. Проте через рік у зв’язку з амністією Каневська вийшла на свободу. Суд урахував те, що в неї - малолітня дитина...